По прочитанні залишилося враження, що книга про те, як працює пам'ять. Вона може бути болісною (ба навіть смертельною), і її можуть намагатися позбутися, підмінити, а можуть і, не бажаючи того, втратити. Проте, схоже, що вона, ніби за законом збереження енергії, нікуди не дівається і живе десь у нашому колективному несвідомому, ключем до якого іноді виступають окремі предмети чи фрази. І з одного боку треба «дивитися вперед», щоб не «зашпортатися», а з іншого — прийняти і «обійняти» свою (сімейну? родову?) пам'ять, щоб і мертвим, і живим, і ненародженим трохи полегшало. Виходячи з цього, питання до шановних учасників Клубу про те, чи можливо віднайти свою втрачену або затерту пам'ять? Чи вона дійсно ближча до нас, ніж нам може здаватися?

Із цією книжкою я стикалась чотири рази, причому тричі - наче вперше. Спочатку, тримаючи її в руках, відклала, оскільки вона мені здалась несерйозною. Другий раз вона була серед книжок, які влітку цього року взяла в бібліотеці моя мама. Вона запропонувала мені подивитись саме цю книжку, я її прочитала, але з якихось причин побачила лише набір окремих особистих історій. Втретє, почавши її читати як книжку, яка перемогла в конкурсі, про те, що її вже знаю, переконалась аж наприкінці. І тільки наступне, ще одне перечитування, з озброєнням аркушем паперу й ручкою, нарешті сформувало цілісне бачення взаємозв’язків персонажів твору зі своїми предками та між собою, а головне – не тільки з особистою, а й з нашою спільною історією. Як на мене, ця книжка – про вплив травматичного минулого на теперішнє, хоча авторка хоче бути максимально неупередженою і про це навіть не натякає. Тут кожен побачить те, що шукає, те, до чого підготувався заздалегідь. Питання полягає в тому, як минуле цих персонажів через них самих вплине на наступні покоління. Власне, як Крістіна, яка «майже ніколи не страждала й не сумувала», зустріне виклики нового часу, чи побачить вона, коли виросте, нові тоталітарні загрози? Чи просто не буде себе обтяжувати подібними думками, як «позитивна» дитина? І ті жахи, які були в житті її незнайомих предків, будуть просто нецікавими?

До слова про витіснення, психіка людини справді має такий захисний механізм. Людина, переживши страшний досвід, не може витримати тих емоцій, і складні, страшні спогади стираються зі свідомості, але залишаються глибоко у підсвідомому. Потім людину будуть тригерити речі, які нагадуватимуть про той досвід, а людина цього не розумітиме. Дякую Клубу за цю цікавезну розмову, кожного разу наче перечитуєш книжку іншими очима.

Вітання усім учасникам клубу! Для мене ця книжка також стала історією про дорослішання: однак аж ніяк не про дорослішання у вимірі життя однієї людини, а, насамперед, про дорослішання українців, адже ознакою будь-якої зрілої нації є історична пам'ять та ґрунтовний аналіз своїх травм. Епізод, в якому Діма розповідає правду про свого дядька, став для мене своєрідним veil lifting- спробою зняти заслону із минулого не тільки своєї родини, але і свого народу. Розшифрувати палімпсест, і родинний, і спільний для цілої нації, - завдання кожного із нас. Крім того, захопливим є те, як авторка працює із темою історичної пам'яті: для неї важливими залишаються досвід, емоції, рецепція подій через призму почуттів. Яскравим прикладом цього є новела про знищення театру Курбаса у Харкові: не згадується ні назва театру, ані рік, не згадується навіть те, що відбулося, адже основним залишається вплив цієї трагедії на життя окремої родини. Маленька Маша, яка разом зі своєю мамою була змушена покинути Харків після знищення театру, постійно уявляла свого братика в піні, у гарячій ванні, і відчайдушно намагалася повернути ось це відчуття дому. Я гадаю, цей момент у творі є відображенням однієї із найбільших трагедій, які спіткали українців у XX століття: чимало сімей були змушені покинути власний дім, обірвати своє коріння, свою генезу. Насамкінець, на мою думку, авторка робить спробу деконструкції історії: ілюструючи трагічні події на тлі життя декількох родин, Катерина Бабкіна наголошує на тому, що історія народу- це, насамперед, історія кожного з нас. Якщо людина заперечує важливість історичної пам'яті під час творення майбуття своєї країни, вона неминуче заперечує себе як частину цієї нації.