Group 2
Реєстрація
211 Floor 211floor

Переглядів: 1408

Клуб бібліофагів в Урбані. «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної


 

Читання  процес творчий. Прочитана книжка, як отриманий електрозаряд, хоче жити далі, передаватись від людини до людини, вмикати обмін думками й змінювати освітлення в навколишньому пейзажі. А на таку післядію (без якої «заряд» іде в землю й література неминуче занепадає) потрібна своя, окрема інфраструктура.

 

Тож у 2021-му році стартує спільний проєкт громадського простору Urban Space 500 та видавництва «Комора», в межах якого Оксана Забужко з приятелями-«бібліофагами» в кожен останній четвер місяця буде говорити про наперед обрану книжку.

 

25 листопада, о 19:00, Клуб бібліофагів в Урбані збереться вдесяте для обговорення книжки місяця  збірки оповідань Катерини Бабкіної «Мій дід танцював краще за всіх», яка цього року здобула літературну премію «Анґелус».

 

Участь в обговоренні візьмуть:

Мирослава Барчук, журналістка та телеведуча, авторка програм на Суспільному телебаченні

Олена Гусейнова, письменниця й поетка, журналістка, ведуча програм на Українському радіо

Люда Дмитрук, книжкова блогерка та інфлюенсерка, авторка ютуб-каналу «Вишневий цвіт»

Ігор Козловський, вчений, релігієзнавець, кандидат історичних наук, письменник

Ірина Плехова, культурна діячка, кураторка мистецьких проєктів, директорка кінотеатру українського кіно «Ліра»

 

Засідання пройде під незмінним головуванням Оксани Забужко.

Модеруватиме розмову співзасновниця Urban Space 500 Марина Саєнко.

 

 

Оксана Забужко — письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Твори Оксани перекладено у понад двадцяти країнах світу, екранізовано, інсценовано і покладено на музику. Лауреатка численних престижних премій та нагород, зокрема ПреміїЦентральної і Східної Європи Ангелус («Музей покинутих секретів», 2013), Шевченківської премії («І знов я влізаю в танк…», 2019), премії Книга року ВВС. Есеїстика («Планета Полин», 2020).

 

Зареєструйтесь або увійдіть, щоб додати коментар
Іван Капітонов
четвер, 25 листопада 2021

По прочитанні залишилося враження, що книга про те, як працює пам'ять. Вона може бути болісною (ба навіть смертельною), і її можуть намагатися позбутися, підмінити, а можуть і, не бажаючи того, втратити. Проте, схоже, що вона, ніби за законом збереження енергії, нікуди не дівається і живе десь у нашому колективному несвідомому, ключем до якого іноді виступають окремі предмети чи фрази. І з одного боку треба «дивитися вперед», щоб не «зашпортатися», а з іншого — прийняти і «обійняти» свою (сімейну? родову?) пам'ять, щоб і мертвим, і живим, і ненародженим трохи полегшало. Виходячи з цього, питання до шановних учасників Клубу про те, чи можливо віднайти свою втрачену або затерту пам'ять? Чи вона дійсно ближча до нас, ніж нам може здаватися?

Наталя
четвер, 25 листопада 2021

Із цією книжкою я стикалась чотири рази, причому тричі - наче вперше. Спочатку, тримаючи її в руках, відклала, оскільки вона мені здалась несерйозною. Другий раз вона була серед книжок, які влітку цього року взяла в бібліотеці моя мама. Вона запропонувала мені подивитись саме цю книжку, я її прочитала, але з якихось причин побачила лише набір окремих особистих історій. Втретє, почавши її читати як книжку, яка перемогла в конкурсі, про те, що її вже знаю, переконалась аж наприкінці. І тільки наступне, ще одне перечитування, з озброєнням аркушем паперу й ручкою, нарешті сформувало цілісне бачення взаємозв’язків персонажів твору зі своїми предками та між собою, а головне – не тільки з особистою, а й з нашою спільною історією. Як на мене, ця книжка – про вплив травматичного минулого на теперішнє, хоча авторка хоче бути максимально неупередженою і про це навіть не натякає. Тут кожен побачить те, що шукає, те, до чого підготувався заздалегідь. Питання полягає в тому, як минуле цих персонажів через них самих вплине на наступні покоління. Власне, як Крістіна, яка «майже ніколи не страждала й не сумувала», зустріне виклики нового часу, чи побачить вона, коли виросте, нові тоталітарні загрози? Чи просто не буде себе обтяжувати подібними думками, як «позитивна» дитина? І ті жахи, які були в житті її незнайомих предків, будуть просто нецікавими?

Олена П
четвер, 25 листопада 2021

До слова про витіснення, психіка людини справді має такий захисний механізм. Людина, переживши страшний досвід, не може витримати тих емоцій, і складні, страшні спогади стираються зі свідомості, але залишаються глибоко у підсвідомому. Потім людину будуть тригерити речі, які нагадуватимуть про той досвід, а людина цього не розумітиме. Дякую Клубу за цю цікавезну розмову, кожного разу наче перечитуєш книжку іншими очима.

Solomia Strenchak
четвер, 25 листопада 2021

Вітання усім учасникам клубу! Для мене ця книжка також стала історією про дорослішання: однак аж ніяк не про дорослішання у вимірі життя однієї людини, а, насамперед, про дорослішання українців, адже ознакою будь-якої зрілої нації є історична пам'ять та ґрунтовний аналіз своїх травм. Епізод, в якому Діма розповідає правду про свого дядька, став для мене своєрідним veil lifting- спробою зняти заслону із минулого не тільки своєї родини, але і свого народу. Розшифрувати палімпсест, і родинний, і спільний для цілої нації, - завдання кожного із нас. Крім того, захопливим є те, як авторка працює із темою історичної пам'яті: для неї важливими залишаються досвід, емоції, рецепція подій через призму почуттів. Яскравим прикладом цього є новела про знищення театру Курбаса у Харкові: не згадується ні назва театру, ані рік, не згадується навіть те, що відбулося, адже основним залишається вплив цієї трагедії на життя окремої родини. Маленька Маша, яка разом зі своєю мамою була змушена покинути Харків після знищення театру, постійно уявляла свого братика в піні, у гарячій ванні, і відчайдушно намагалася повернути ось це відчуття дому. Я гадаю, цей момент у творі є відображенням однієї із найбільших трагедій, які спіткали українців у XX століття: чимало сімей були змушені покинути власний дім, обірвати своє коріння, свою генезу. Насамкінець, на мою думку, авторка робить спробу деконструкції історії: ілюструючи трагічні події на тлі життя декількох родин, Катерина Бабкіна наголошує на тому, що історія народу- це, насамперед, історія кожного з нас. Якщо людина заперечує важливість історичної пам'яті під час творення майбуття своєї країни, вона неминуче заперечує себе як частину цієї нації.