Українська культура з особливим пієтетом ставиться до власної поезії, чим, як правило, часто блокує її розвиток, консервуючи та закріплюючи за нею потребу бути «патетичною» і не бути «низькою». Чи є в сьогоднішній поезії місце для актуального, вкрай приватного, травматичного і такого виміру суспільного, що не зводиться до публіцистики? Точно — є, проте тут слід продумати ситуацію уважніше.